Мужчины мучили детей.
Умно. Намеренно. Умело.
Творили будничное дело,
Трудились – мучили детей.
И это каждый день опять:
Кляня, ругаясь без причины...
А детям было не понять,
Чего хотят от них мужчины.
За что – обидные слова,
Побои, голод, псов рычанье?
И дети думали сперва,
Что это за непослушанье.
Они представить не могли
Того, что было всем открыто:
По древней логике земли,
От взрослых дети ждут защиты.
А дни всё шли, как смерть страшны,
И дети стали образцовы.
Но их всё били.
Так же.
Снова.
И не снимали с них вины.
Они хватались за людей.
Они молили. И любили.
Но у мужчин "идеи" были,
Мужчины мучили детей.
Я жив. Дышу. Люблю людей.
Но жизнь бывает мне постыла,
Как только вспомню: это – было!
Мужчины мучили детей!
Стихотворение Наума Коржавина «Дети в Освенциме»
Комментарии
Пользователь 16700
7 Декабря 2019
Дiти Освенцима
Освенцим - чорний табір смерті.В дитяче серце сіє жах.
Обійми пекла розпростерті,
Та чорний попіл на губах.
І знов підйом, знов треба встати.
На серці — спогади сумні.
Хлопчині знов наснилась мати,
Як німці страчують її.
А день новий несе страждання,
Проймає тіло біль страшний.
Із вуст зірвалось запитання:
«Чому я, Боже, ще живий?
Я кожен день терплю тортури,
Мене катують лікарі.
Пускають кров, дають мікстури,
Ножами ріжуть на столі.
Померли вчора Влад та Рая.
Щасливі. Мабуть, вже в раю.
А я живий! А я страждаю!
Так забери мене, молю.
Терпіти біль не маю сили!
Тут кожен день лунає плач...».
І знов в барак змарніле тіло,
Приніс під вечір наглядач.
Страхіття дня тепер позаду,
Ніч принесла на крилах сон.
І знов прийшла до нього мати,
У неї коси, наче льон.
Благав малюк: «Матусю, мила!
Ти забери мене у рай!».
Вона, лиш пальцем погрозила,
Злетівши геть за небокрай.
Скінчилась оберега ночі,
І день страшний вступив в права.
Відкрив хлопчина карі очі,
А сил підвестися нема...
Торкалась смерть його рукою,
Він чув, як стигла в жилах кров.
Зненацька, тихою ходою,
Солдат до хлопця підійшов.
«Вставай. Ти вільний. Чуєш, сину?
Фашист розбитий в пух і прах!».
«Ти хто?»-, спитав його хлопчина.
Солдат всміхнувся,- «Я — казах.
Зі мною Боз, з Таджикистану,
Гліб — білорус, Вано — грузин,
Сергій та Ігор — росіяни,
Та з України Северин.
Вставай!». А встати сил немає...
Малий підвівся та упав.
«Тримайся, хлопче! Так буває.».
Солдат його на руки взяв.
У цей святий, щасливий ранок
Сміялось сонце за вікном.
Ум’яв хлопчина на сніданок
Солодкий пряник з молоком.