Микола Луків - стихотворение «Не вимовлю ні слова. Помовчу.…»

Величимо

Величимо, славімо Господа у місті Його
Знаходиться місто Царя на горі, а зветься вона - Сіон,
Чудова місцевість і радість землі - гора Сіон
Там Господа знають, як захисника,у всіх домах міста Його.


Зійшлися царі, проминули всі, як йшли повз нього,
Побачили і засмутилися, і кинулись геть від нього.
Там наче жінок у пологах мукою страх душив,
Усі кораблі із Фарсису Господь східним вітром скрушив.


Як чули ми, так і побачили у місті Його,
Це місто є град Бога нашого, повік Господь ствердить його!
У храмі Твоєму ми думали, який Ти благий,
Отак, як ім'я Твоє, так і хвала до самих кінців землі.


Нехай звеселиться гора Сіон, радій весь народ,
Підіть, обійдіть навкруги Сіон і башти перелічіть
Серця наверніть до укріплень його,щоб знав і майбутній рід,
Цей Бог наш навіки і віки, до самої смерті Господь!

Бути з тобою

Атрофоване серце, кохає тебе,
Змучане , стомлене , чекає тебе.
Незнає куди подітись йому,
З грудей вилітає, тебе виглядає.

Я просто хочу бути з тобою,
Бути завжди і бути навколо.
Бути весь час, кожну мить існування,
Бути до поки, чути гуркання.

Щодня вдихаю запах мрії,
Не знаю я чому дурію.
Він зводить з розуму мене,
В легенях чути лиш тебе.

А від очей твоїх я млію,
Вони завжди мене зігріють.
В них колір теплого вогню,
В них бачу неземну красу.

Ось так, вбираю запах тіла,
Цілую всюди, ти красива.
А голос твій - це спів птахів,
І дотик рук знімає біль.

За це , б віддав усе , що маю,
З мінора перейти в мажор.
З любовю в очі подивляюсь,
Радію я ,що їх знайшов.

Не говори печальними очима...

Не говори печальними очима
те, що не можуть вимовить слова.
Так виникає ніжність самочинна.
Так виникає тиша грозова.

Чи ти мій сон, чи ти моя уява,
чи просто чорна магія чола...
Яка між нами райдуга стояла!
Яка між нами прірва пролягла!

Я не скажу і в пам'яті - коханий.
І все-таки, згадай мене колись.
Ішли дві долі різними шляхами.
На роздоріжжі долі обнялись.