Атрофоване серце, кохає тебе,
Змучане , стомлене , чекає тебе.
Незнає куди подітись йому,
З грудей вилітає, тебе виглядає.
Я просто хочу бути з тобою,
Бути завжди і бути навколо.
Бути весь час, кожну мить існування,
Бути до поки, чути гуркання.
Щодня вдихаю запах мрії,
Не знаю я чому дурію.
Він зводить з розуму мене,
В легенях чути лиш тебе.
А від очей твоїх я млію,
Вони завжди мене зігріють.
В них колір теплого вогню,
В них бачу неземну красу.
Ось так, вбираю запах тіла,
Цілую всюди, ти красива.
А голос твій - це спів птахів,
І дотик рук знімає біль.
За це , б віддав усе , що маю,
З мінора перейти в мажор.
З любовю в очі подивляюсь,
Радію я ,що їх знайшов.
Андрей Антонюк - стихотворение «Бути з тобою»
Комментарии
Людмила Гуменюк
14 Февраля 2021
Мітинг
Из истории родной страны(1987 г. – 1996 г.)
Площа Леніна у місті,там зібрався натовп,
де зійшлися комуністи, вождя захищати.
Разом з ними і простії скупчилися люди,
Подивитися на теє і далі що буде.
А на розі стоїть хлопець, до людей гукає:
«Люди добрі, в магазинах нічого немає,
Ось до чого комуністи довели країну,
Треба скинуть з постаменту отую вражину!
Та купуйте ось газету, яка зветься «Гласність»
За карбованця, у мислях наведе вам ясність!»
Оточили колом люди того молодика:
«Подивіться, яка в нього червоная пика!
Чи читав ти, волоцюго, Ленінові твори?
Закликаєш проти нього, бач, яка потвора!»
Зупинилась біля мене старенька Рахіля:
«Чи не можна всім закрити шлях до Ізраїля»?
Я стою і вже не знаю: плакати, сміятись?
Годі вже тягти у боки,треба знов єднатись!
Людмила Гуменюк
31 Мая 2020
Господь, мій царю
Господь, мій царю, мій коханий,Я кожен день Тебе чекаю,
Ти обіцяв прийти, я знаю,
З Тобою зустрічі жадаю!
Я до Твоїх пробитих ніг
Покласти хочу подарунки,
Знов народитись допоміг,
І я Твої цілую руки!
Про те, хто Ти є, розкажу,
Усім знайомим, незнайомим,
І ще комусь допоможу
Знайти шлях, що веде додому!
Паша Броский
4 Января 2020
ДІВЧИНА ІЗ ДОНЕЦЬКА
Най зорі над нею сіяють - потужні ТЕЦи,
Най батько Сварог обіймає своїми вітрами,
Бо віра її міцна, наче в Далай-Лами...
Бо віра її непохитна - мов танк, сталева,
Мов кошеня, що виросте й стане левом.
Бо втратила все, що тільки втратити можна,
Бо пізно назад, бо вийнято меч із ножен...
Бо треба іти, якщо, звiсно, хочеш жити,
Бо всі негаразди - такий собі янголів шифр.
Ніщо не даремно, якщо докопатись до суті.
Життя часом сіль - так важко в нім бути цукром...
Але якщо чесно, вже заїб*лась втрачати,
Долі удари сильніші ударів Чака
Норріса. Тут зламається кожен...
Можна їй трошки щастя, Господи, можна?
Бо час утікає, зникає піском крізь пальці,
І серце вмирає, тьмяніє із часом кристал. Цей
Вимір жорстокий із ніжними та слабкими,
Келих із болем випустив з лап... Кинув...
На голови Сатана тим, хто живе по правді,
Хто не живе так – у слуги собі побрав тих,
Хто підставляє щоку – таких б'ють жорсткіше,
Годі тут сподіватися на щось інше...
Годі тут сподіватись на щось ліпше,
Допоки за нею їде небесний ліфт ще...
Вона стане сильнішою... Хіба у неї є вибір?
Пофіг, що бл*дських думок витанцьовує вихор...
Пофіг, що градами сльози вмивають землю,
Що злі язики автоматними чергами стелять...
Боронь її Боже, фею із Чорного міста,
Де, мов піраміди під Сонцем стоять террикони,
Де мороку море, де справедливості мізер,
І вдалечінь тікають блакитні вагони...
Вона за вагонами в небо, у край дитинства,
Яке продала за "Саммерсбі" й синій "Вінстон"...
У місто байдужих, туди, де каштани, де Шева...
Те, що нещасна, зовсiм не значить дешева...
Серед усмішок, що хочуть лиш крові та плоті,
Згадує тих, хто пішов, а також тепло тих,
Якi були поруч, коли затягало небо
Димами та пилом, коли розривались комети...
Коли гриміли громи, Перунові раті,
Ішли, щоби жити, ішли, щоби помирати...
Хтось стрiв там початок, а хтось знаходив кінець там...
Боронь її Боже, дівчинку із Донецька...
© Паша Броский
Ілюстрація: Поліна Грозова
