Людмила Гуменюк - стихотворение «Плями на сонці »

Плями на сонці

Акерман

Черкає сонце обрій золотистий
І засинає все,та хвиля лиш не спить
Вона несеться вище,вище,вище
Й запам'ятовує цю прекрасну мить
Цю мить ,коли заснуло місто
Таке прекрасне і таємне водночас
Що вже від холоду загорнулось в листі
Чи то від холоду,а може і від нас...
Ви знаєте,та я не так і довго
Живу у Білім місті-в цім раю
Де час вмить зупинився за порогом
І я іще не знаю,де стою
Тут навкруги усе таке сучасне
Та водночас-таємна глибочінь
Спокійне й радісне,духовне та - прекрасне
Коли у нім,то хвиля в височінь
Я так люблю пройтися ...захід сонця
Коли осінній вечір,зимня ніч
Ліхтарик жовтий майорить у очі
І чути лиш пташиний переклич
Воно чарує багатьох поетів
І кожен в ньому є - талант
Воно не має нічого,окрім злетів
Це моє місто ,це мій є

Розуму не має

Отой, що розуму не має
Сказав у серці своєму:
"Який там Бог? Його немає!"
До всього все одно йому.

I ці розбещені звершили
Свої поганії діла,
А де ж оті, що добре діють?
Навкруг ні одного нема!

И на людських синів дивився
На землю Сам Господь з небес,
Щоб бачить, що не помилився,
Той, хто шукає Бога - єсть?

Всі збочили і непотрібні,
Ніхто не робить добрих справ,
Гризете, як шматочок хлібний,
Народ Мій, хто вам дозвіл дав?!

Невже до разуму не прийдуть,
Їх, може, Божий страх зляка,
Сміялися, що "Бог спасе всіх",
Над упованням жебрака,

Він знає, що Господь - Спаситель,
З полону поверне народ,
До Iзраїля прийде радість,
Спасає праведних Сам Бог!

Вона прийшла.

Вона прийшла непрохана й неждана,
І я її зустріти не зумів.
Вона до мене випливла з туману
Моїх юнацьких несміливих снів.

Вона прийшла, заквітчана і мила,
І руки лагідно до мене простягла,
І так чарівно кликала й манила,
Такою ніжною і доброю була.

І я не чув, як жайвір в небі тане,
Кого остерігає з висоти…
Прийшла любов непрохана й неждана —
Ну як мені за нею не піти?