* Поетесi й моєму суворому критику - Р.Г. -
з хвилюванням
про її нелегку жiночу долю *
=======================
* Поэтессе и моему строгому критику - Р.Г.-
с тревогой о ее нелегкой женской судьбе *
==================================
Поморозили душу i серце ,
Сплюндрували закоханнiсть мрiй...
Обiйшли милосердям - не сердся ,
Прирекли самотiнням - старiй ..
Свiтлих , сонячних днiв - небагато :
Тане сила жiноча - свята..
Сива Осiнь заглядає в хату ,
Вiдчуваючи , що Ти - не та :
У життi , у роботi , в коханнi..
/Чи було колись - не було ?/
..Чарували життя зорi раннi ,
I Любовi - жеврiло тепло.
I садок кликав вишенним квiтом..
Лиш "п'ятiрки" - бузок дарував ,
А Ти iх пiдкидала - за вiтром ,
Щоб коханий п'янко цiлував .
Цiлував... i його - пестувала :
Мабуть цього - замало було...
..Його серце на юнку - запало :
Забувать став родинне кубло .
Вce прощала.. I йшла на пiдмову :
Дiток-пташок росло семено...
Знову вiрила клятвам i слову :
- Злiпим трiснутий глек - всеодно .
Не знайшли чарiвного розчину ,
Щоб сiм'ю злiпить та зберегти..
..Тож пiшла на Святую стежину -
I спокутуєш дрiбнi грiхи...
ВIЧНА КНИГА - весь смуток знiмала ,
Вiдкривала незвiданий свiт :
Вже по-iншому Всесвiт сприймала ,
Наставляючи пташок в полiт .
Розлетiлись Твої лелечата ,
Бiля мами - Тараско малий -
Йому молишся , й БОГУ - завзято ,
I - собi : тож хворiти - не смiй !
Забуваєшся в працi - знесила ,
Засинаєш - в молитвах Святих :
- БОЖЕ ! Дай сину крепкiї крила ,
Вiрних друзiв , шляхiв - нелихих !
У садку рiжеш вишнi поснулi -
Доля Твої краяє роки...
Надто мало пророче зозуля ,
Поклювали всю радiсть круки .
Але все ж , залишились Любовi :
Двi останнi - Тарас i Парнас !
Їм - гарячi двi крапельки кровi -
Вiддасиш в Боговiдданий час !
--------------------------
Не зовсiм поморозили серце ,
Молодiє в молитвах Д у ш а...
************************
Oб этой же Героине - на русском языке.
------------------------------------------------------
"Мама - Ивушка..." - Гр. -
Григорий - стихотворение «Все ти стерпиш, знесилая мамо!»
Комментарии
Ирина Шах (Ириша65)
22 Ноября 2022
Мои діти
Це мої уже дорослі діти.
Кожну мить життя, кожну хвилину,
Піклуюся за обидва своїх сина.
Я люблю їх просто до нестями,
От така в них неспокійна мама.
І готова я своє життя віддати,
Щоби щастя було в них у хаті.
Щоб були здорові та кохані,
Більше нічого не треба мамі.
Одружилися мої синочки,
Не невісток привели, а дочок,
Хай щасливі будуть в них родини,
В мене тепер дві доньки, два сина.
Пользователь 16700
7 Декабря 2019
Дiти Освенцима
В дитяче серце сіє жах.
Обійми пекла розпростерті,
Та чорний попіл на губах.
І знов підйом, знов треба встати.
На серці — спогади сумні.
Хлопчині знов наснилась мати,
Як німці страчують її.
А день новий несе страждання,
Проймає тіло біль страшний.
Із вуст зірвалось запитання:
«Чому я, Боже, ще живий?
Я кожен день терплю тортури,
Мене катують лікарі.
Пускають кров, дають мікстури,
Ножами ріжуть на столі.
Померли вчора Влад та Рая.
Щасливі. Мабуть, вже в раю.
А я живий! А я страждаю!
Так забери мене, молю.
Терпіти біль не маю сили!
Тут кожен день лунає плач...».
І знов в барак змарніле тіло,
Приніс під вечір наглядач.
Страхіття дня тепер позаду,
Ніч принесла на крилах сон.
І знов прийшла до нього мати,
У неї коси, наче льон.
Благав малюк: «Матусю, мила!
Ти забери мене у рай!».
Вона, лиш пальцем погрозила,
Злетівши геть за небокрай.
Скінчилась оберега ночі,
І день страшний вступив в права.
Відкрив хлопчина карі очі,
А сил підвестися нема...
Торкалась смерть його рукою,
Він чув, як стигла в жилах кров.
Зненацька, тихою ходою,
Солдат до хлопця підійшов.
«Вставай. Ти вільний. Чуєш, сину?
Фашист розбитий в пух і прах!».
«Ти хто?»-, спитав його хлопчина.
Солдат всміхнувся,- «Я — казах.
Зі мною Боз, з Таджикистану,
Гліб — білорус, Вано — грузин,
Сергій та Ігор — росіяни,
Та з України Северин.
Вставай!». А встати сил немає...
Малий підвівся та упав.
«Тримайся, хлопче! Так буває.».
Солдат його на руки взяв.
У цей святий, щасливий ранок
Сміялось сонце за вікном.
Ум’яв хлопчина на сніданок
Солодкий пряник з молоком.
Vita
4 Февраля 2020
Альбатрос
Буває ,моряки піймають альбатроса.Як заманеться їм розваги та забав.
І дивиться на них король блакиті скоса-
Він їхній корабель здалека проводжав.
Ходити по дошках природа не навчила-
Він присоромлений,хода його смішна.
Волочаться за ним,великі білі крила,
Як весла по боках розбитого човна!
Незграба немічний ступає клишоного:
Прекрасний в небесах,а тут-як інвалід!
Той люльку в дзьоб дає,а той сміється з нього
Каліку вдючи,іде за птахом слід.
Поет,як альбатрос-володар гроз та тросу
Глузує з блисавиць,жадає висоти,
Та,вигнаний з небес,на падолі земному
Крилатий велетень не має змоги йти.
Шарль Бодлер
