Стихотворение Соломии Галицкой «Контракт зi смертю»

Сирий в концтаборі барак
У серце страх липкий вселяє.
Знов чути гавкіт злих собак,
Знов постріл душу розриває.

А в небі - сонце та птахи!
І хмари, білі мов вітрила!
Душа заводить від нудьги!
Як би могла, то б полетіла

Туди! На схід! За небокрай!
Де наречений, де родина,
Де ллється спів пташиних зграй!
Там рідний край! Там Україна!

Але штаби й колючий дріт,
Скували полонянку в пута.
Їй став немилим білий світ.
Неволя, мов гірка отрута.

Свободи випити ковток,
На серці жевріла надія.
Крилом торкнутись до зірок,
Була її жадана мрія.

Казали в’язні їй не раз,
Що смерть чекає всіх в неволі.
Із пекла вийти мали шанс,
Лиш ті, хто безнадійно хворі.

Стиснувши міцно кулаки,
Юначка рішення прийняла.
Роздерши родимки свої,
Контракт зі смертю підписала.

Назад немає вороття
І час стікає, наче річка.
Та з кожним днем її життя
Згасало, як церковна свічка.

І ось — очікувана мить!
Юначка, впавши на коліна,
Благала німця: “Відпустить
У рідний дім, на Батьківщину.”

Але фашист все зрозумів.
Про її хитрість догадався.
На волю пташку не пустив,
Лише злорадно розсміявся.

В цей літній день зігнали всіх,
Кого веліли розстріляти.
Дівча стояло серед них.
Була це показова страта.

Біль її тіло охопив,
Вона здригнулась мимовільно.
І тихий голос прохрипів:
“Ну ось і все... Тепер я вільна.”

І через мить душа її,
Небес торкаючись руками,
На схід, до рідної землі,
Летіла слідом за птахами.

............................

Обрати краще небуття,
За волі мить життя поклавши,
Ніж гнити в рабстві все життя,
Себе в неволі змарнувавши.