Людмила Гуменюк - стихотворение «Розмова»

Розмова

Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Лиш не зроби слухняною рабою,
не ошукай і крил не обітни!
Не допусти, щоб світ зійшовся клином,
і не приспи, для чого я живу.
Даруй мені над шляхом тополиним
важкого сонця древню булаву.
Не дай мені заплутатись в дрібницях,
не розміняй на спотички доріг,
бо кості перевернуться в гробницях
гірких і гордих прадідів моїх.
І в них було кохання, як у мене,
і від любові тьмарився їм світ.
І їх жінки хапали за стремена,
та що поробиш, - тільки до воріт.
А там, а там... Жорстокий клекіт бою
і дзвін мечів до третьої весни...
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.

Плями на сонці

І на сонці плями є, казали,
Але вже потрібно врахувати,
Якби ви весь світ так зігрівали,
Хто б на них увагу став звертати?

Якщо поруч з вами є людина,
І від цього стало вам тепліше,
Ви тому радійте, як дитина,
вам же навіть жити стане ліпше!

Якщо друже, ти помітиш пляму,
на моєму чистому обличчі,
Дружбу нашу не вкидай у яму,
бо це кепський і поганий звичай,

І згадай: на сонці теж є плями,
а від цього промені не гірші,
Яка є, прийми, дістане тями?
А як ні, то друзі є вірніші!

Передам тобі шепотом..

До тебе вийду собою,
Не нафарбованою і без стильних прикрас.
До тебе вийду так впевнено й легко,
З ніжною посмішкою на вустах.

Ти так спокусливо всміхнешся,
Обіймеш як тендітний кришталь.
Ти розчинеш смуток невдалого дня,
Цілунком зітреш всю злість і печаль.

Закарбую моменти з тобою,
Які й так відбились у пам‘яті моїй.
Закарбую твій дотик,
Який й так проник вже під шкіру мою.

Відірватись би з тобою від землі
Станцювати в шаленому ритмі
Відірватись й так стрімко зануритись у вихор спокус

Та знаєш, не можу сказати люблю,
Боюсь зізнань в глибоких почуттях.
Не можу відкрити тобі повністю двері,
Боюсь впускати тебе у свій дім.

Тому шепотом осіннього листя,
Передам тобі тихеньке люблю.
Тому шепотом холодного вітру,
Передам тобі сильно боюсь.