Стихи Соломии Галицкой - На украинском языке

Дiти Освенцима

Освенцим - чорний табір смерті.
В дитяче серце сіє жах.
Обійми пекла розпростерті,
Та чорний попіл на губах.

І знов підйом, знов треба встати.
На серці — спогади сумні.
Хлопчині знов наснилась мати,
Як німці страчують її.

А день новий несе страждання,
Проймає тіло біль страшний.
Із вуст зірвалось запитання:
«Чому я, Боже, ще живий?

Я кожен день терплю тортури,
Мене катують лікарі.
Пускають кров, дають мікстури,
Ножами ріжуть на столі.

Померли вчора Влад та Рая.
Щасливі. Мабуть, вже в раю.
А я живий! А я страждаю!
Так забери мене, молю.

Терпіти біль не маю сили!
Тут кожен день лунає плач...».
І знов в барак змарніле тіло,
Приніс під вечір наглядач.

Страхіття дня тепер позаду,
Ніч принесла на крилах сон.
І знов прийшла до нього мати,
У неї коси, наче льон.

Благав малюк: «Матусю, мила!
Ти забери мене у рай!».
Вона, лиш пальцем погрозила,
Злетівши геть за небокрай.

Скінчилась оберега ночі,
І день страшний вступив в права.
Відкрив хлопчина карі очі,
А сил підвестися нема...

Торкалась смерть його рукою,
Він чув, як стигла в жилах кров.
Зненацька, тихою ходою,
Солдат до хлопця підійшов.

«Вставай. Ти вільний. Чуєш, сину?
Фашист розбитий в пух і прах!».
«Ти хто?»-, спитав його хлопчина.
Солдат всміхнувся,- «Я — казах.

Зі мною Боз, з Таджикистану,
Гліб — білорус, Вано — грузин,
Сергій та Ігор — росіяни,
Та з України Северин.

Вставай!». А встати сил немає...
Малий підвівся та упав.
«Тримайся, хлопче! Так буває.».
Солдат його на руки взяв.

У цей святий, щасливий ранок
Сміялось сонце за вікном.
Ум’яв хлопчина на сніданок
Солодкий пряник з молоком.

Матч смертi с переводом на русский язык

Осінь прийшла золотиста.
Рік сорок другий минав.
Змащений чобіт фашиста
Київську землю топтав.

Сльози кияни ковтали,
Сів супостат на престол.
Німці розваг забажали,
Здумали грати в футбол.

На передодні зібрали,
Потай киян у дворі.
Строго гравцям наказали,
Щоб поступалися в грі.

Перемогти у неволі,
Це для команди не жарт...
Ось на футбольному полі,
Стрілись «Флакельфа» і «Старт».

«НІ! Ми не станем рабами!»,-
Стисли гравці кулаки.-
«Тож перемога за нами!
Нумо! Вперед, козаки!

Ми не знеславимо місто!
Ми не програємо матч!».
З тріском в ворота фашиста
Влучив суперника м’яч.

Німці киянам програли.
Здужали наші гравці!
Хлопців в концтабір забрали,
Звідки вернулись не всі...

Грайте розгонисто горни!
Пісню співайте гравцям!
Слава команді футбольній!
Слава відважним борцям!


МАТЧ СМЕРТИ
Осень стоит золотиста.
Сорок второй нынче год.
Под сапожищем фашиста
стонет родимый народ.

Плачут от бед киевляне.
Сел супостат на престол.
На развлечения тянет
немцев: сыграть что ль в футбол?

Перед началом собрали
наших тайком на дворе,
настрого им приказали,
чтоб поступались в игре.

Вырвать победу в неволе...
В этом беспомощен фарт.
Вот и футбольное поле.
Встретились "Флакельф" и "Старт".

"Нет! Мы не станем рабами!",-
сжали бойцы кулаки.
"Будет победа за нами!
Ну-ка вперёд, казаки!

Не опозорим свой город!
Не проиграем мы матч!"
После начала так скоро
влуплен фашистам был мяч.

Немцы тогда проиграли.
Сдюжили матч игроки.
Хлопцев в концлагерь забрали.
Кто возвратился, редки...

Горны, звучите раздольно!
Пойте свой гимн игрокам!
Слава команде футбольной!
Слава отважным борцам!

Контракт зi смертю

Сирий в концтаборі барак
У серце страх липкий вселяє.
Знов чути гавкіт злих собак,
Знов постріл душу розриває.

А в небі - сонце та птахи!
І хмари, білі мов вітрила!
Душа заводить від нудьги!
Як би могла, то б полетіла

Туди! На схід! За небокрай!
Де наречений, де родина,
Де ллється спів пташиних зграй!
Там рідний край! Там Україна!

Але штаби й колючий дріт,
Скували полонянку в пута.
Їй став немилим білий світ.
Неволя, мов гірка отрута.

Свободи випити ковток,
На серці жевріла надія.
Крилом торкнутись до зірок,
Була її жадана мрія.

Казали в’язні їй не раз,
Що смерть чекає всіх в неволі.
Із пекла вийти мали шанс,
Лиш ті, хто безнадійно хворі.

Стиснувши міцно кулаки,
Юначка рішення прийняла.
Роздерши родимки свої,
Контракт зі смертю підписала.

Назад немає вороття
І час стікає, наче річка.
Та з кожним днем її життя
Згасало, як церковна свічка.

І ось — очікувана мить!
Юначка, впавши на коліна,
Благала німця: “Відпустить
У рідний дім, на Батьківщину.”

Але фашист все зрозумів.
Про її хитрість догадався.
На волю пташку не пустив,
Лише злорадно розсміявся.

В цей літній день зігнали всіх,
Кого веліли розстріляти.
Дівча стояло серед них.
Була це показова страта.

Біль її тіло охопив,
Вона здригнулась мимовільно.
І тихий голос прохрипів:
“Ну ось і все... Тепер я вільна.”

І через мить душа її,
Небес торкаючись руками,
На схід, до рідної землі,
Летіла слідом за птахами.

............................

Обрати краще небуття,
За волі мить життя поклавши,
Ніж гнити в рабстві все життя,
Себе в неволі змарнувавши.