Кударенко Елена - стихотворение «Печаль»

Печаль

Контракт зi смертю

Сирий в концтаборі барак
У серце страх липкий вселяє.
Знов чути гавкіт злих собак,
Знов постріл душу розриває.

А в небі - сонце та птахи!
І хмари, білі мов вітрила!
Душа заводить від нудьги!
Як би могла, то б полетіла

Туди! На схід! За небокрай!
Де наречений, де родина,
Де ллється спів пташиних зграй!
Там рідний край! Там Україна!

Але штаби й колючий дріт,
Скували полонянку в пута.
Їй став немилим білий світ.
Неволя, мов гірка отрута.

Свободи випити ковток,
На серці жевріла надія.
Крилом торкнутись до зірок,
Була її жадана мрія.

Казали в’язні їй не раз,
Що смерть чекає всіх в неволі.
Із пекла вийти мали шанс,
Лиш ті, хто безнадійно хворі.

Стиснувши міцно кулаки,
Юначка рішення прийняла.
Роздерши родимки свої,
Контракт зі смертю підписала.

Назад немає вороття
І час стікає, наче річка.
Та з кожним днем її життя
Згасало, як церковна свічка.

І ось — очікувана мить!
Юначка, впавши на коліна,
Благала німця: “Відпустить
У рідний дім, на Батьківщину.”

Але фашист все зрозумів.
Про її хитрість догадався.
На волю пташку не пустив,
Лише злорадно розсміявся.

В цей літній день зігнали всіх,
Кого веліли розстріляти.
Дівча стояло серед них.
Була це показова страта.

Біль її тіло охопив,
Вона здригнулась мимовільно.
І тихий голос прохрипів:
“Ну ось і все... Тепер я вільна.”

І через мить душа її,
Небес торкаючись руками,
На схід, до рідної землі,
Летіла слідом за птахами.

............................

Обрати краще небуття,
За волі мить життя поклавши,
Ніж гнити в рабстві все життя,
Себе в неволі змарнувавши.

Стоїть Тарас

5 . Посвящения известным лицам.
(1988г. – 1996г.)

Стоїть Тарас, додолу очі,
Знов думу думає Тарас,
А дума та чорніш від ночі:
Народ в біді… вже в котрий раз!

Портрет на гроші наліпили,
Та вишили на рушниках,
Йому ж дивитись нема сили,
Як люд страждає у віках.

Тоді,як сам був у неволі,
Звертавсь до Бога, до царів,
А зараз від тяжкої долі
Народ вже майже подурів.

Йому нічого вже не треба,
Бо лише гроші у ціні,
Нишпорить у смітті й не греба
Вся нація! Чи може, ні?

Ніхто не хоче працювати,
Бо грошей майже не дають,
Всі кинулися торгувати,
Як нічим буде – нас здадуть!

Зайдуть до церкви, як отара,
Та ставлять образам свічки,
Спитай про Бога, - з вуст ні пари,
А скажуть – грішні балачки!

А нині чув, що хочуть пана…
Чи не сказилися вони?
То зараз кожен пан, чи панна,
А хочуть буть, як ви були?

Стоїть Тарас, додолу очі…
Хіба б додумався Тарас,
Що діточки життя захочуть,
Яке він проклинав в свій час!

Умовляють, розтлумачують

Умовляють, умовляють, розтлумачують,
І подальшу нашу долю передбачують:
Обіцяють дітям кращу, а онукам ліпшу,
Майже, як у тім прислів’ї: гіршу, але іншу!

«Ми лише стаєм на ноги, піднімаємось!»
Де ж поділось все, що було? Чи дізнаємось?
Кому роздають вугілля і метал з заводу?
Чом ціна на цукор з сіллю менша, ніж за воду?

Тую воду нам привозять із - за кордону,
А де ж ділась мінеральна, що була вдома?
Чому написи усюди, лиш іноземні?
Наче вже чужими стали вулиці й землі!

Куди йдемо, громадяни, чого чекаємо?
Що прийде хтось й життя наше нам зробить раєм?
Бо керують пройдисвіти давно вже нами,
Мабуть вже своє життя зрівняли з богами!

Нас усіх вони вважають нижчого гатунку,
Господи, та де ж від них нам шукать порятунку?